Словник української мови

ШЛЯ́ХТА, и, жін. Дрібне дворянство колишньої феодальної Польщі. У феодальній Польщі селянство було пригноблене панами — великими поміщиками — магнатами і дрібними — шляхтою (Нова історія. Підручник для 8 кл., 1956, 42); Звичайно, як поляк, Хоцінський любив дечого багато і прибільшити, прикинути зайве, маючи на думці піднести вгору, піддержати нижчу польську шляхту (Нечуй-Левицький, I, 1956, 158); Біля нього стояв червонопикий вусатий хорунжий і всяка дрібна шляхта (Олександр Довженко, I, 1958, 249);
//  Польське дворянство взагалі. Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать (Тарас Шевченко, I, 1963, 106); Шляхта жила так розкішно, що навіть чужоземці дивувались (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 33); Із польським трудовим народом Він [Хмельницький] поруч проти шляхти йшов... (Максим Рильський, III, 1961, 145);
//  Дворянство дореволюційної України, Білорусії, Литви. Українська шляхта частково переселилась на Лівобережжя, а та, що лишилася під владою Польщі, політично деморалізувавшись, у більшості своїй полонізувалася (Літературна Україна, 21.VI 1968, 3).