Словник української мови

ШТИХ 1, а, чол., діал.

1. Палиця з гострим кінцем; гострий кінець, вістря.
♦ Як штихом докинути — дуже близько.

2. заст. Спис. На стінах, побіч деяких нових штихів, висіли почорнілі від старості портрети давніх польських магнатів (Іван Франко, V, 1951, 275); О! Штих Пулавського! (Адам Міцкевич, Пан Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 408).

ШТИХ 2, а, чол., діал. Стібок. [Цимбальський:] А будьте ласкаві сказати мені, яким ви штихом шиєте? (Іван Франко, IX, 1952, 371); Коли не раз сиділа [пані] над своєю роботою й укладала штих за штихом, нитку за ниткою, а з-під її пальців виходили гладенькі червоні листочки й квіти, то й думки її хорошіли й прояснювалися (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 6).

ШТИХ 3, а, чол. Шар землі в глибину, який можна захопити лопатою. Плюнув [Кукса] на долоню й почав копати. Узяв один штих, другий, але земля була туга (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 500); Серед садівників був і Іван Луціянович. Ось він ввігнав лопату на весь штих у землю, скинув кашкета, витер спітнілого лоба. Глянув на небо. ..Дощику б оце! (Павло Оровецький, Зел. повінь, 1961, 12).