Словник української мови

ШУЛІ́КА, и, чол. Великий хижий птах родини яструбиних з довгими крилами і загнутим дзьобом; коршак. Мов курята, сполохані шулікою, люди подались до церкви (Іван Франко, II, 1950, 364); У сонячній, холодній імлі степового ранку ширяє над землею шуліка (Михайло Чабанівський, Балкан, весна, 1960, 479); Раптом налетів шуліка, шугнув до дерева, і синичка жалібно забилася в кігтях хижака (Олександр Копиленко, Як вони.., 1961, 115);  * У порівняннях. Ясь ще довго грав, а потім подивився і не пізнав хлопця — ніс у нього був гачкуватий, як у шуліки (Оксана Іваненко, Великі очі, 1956, 42);
//  перен., розм. Жорстока, злобна людина. — Ну та й змостив же собі гніздо Яремка отам на горі!.. Трудно буде козакам викишкати отого шуліку з гнізда, — загомонів стиха Вовгура-Лисенко (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 131); То весна, то зима настава; Кожний стук той в безмірних світах одкрива Людям, — зграї шулік і голубок, — без впину То колиску одним, то другим домовину... (Леся Українка, IV, 1954, 262); Ні шуліки, ні грабіжки злі, Верховино, не страшні тобі, ковалі великої землі на посту у дружбі, не злобі (Микола Рудь, Дон. зорі, 1958, 120);
//  перен., розм. Ворожий літак. Міст запнула чорна завіса диму й куряви, а знахабнілі шуліки все шугали й шугали над землею, ревучи й розтинаючи свистом моторів повітря (Юрій Збанацький, Таємниця.., 1971, 23); Кожному було ясно, що вони летять на нас — ці німецькі шуліки (Дмитро Ткач, Моряки, 1948, 32).
♦ Шулікою (як шуліка, мов шуліка) налітати (налетіти, кидатися, кинутися і т. ін.) на кого — раптово, хижо накидатися, нападати на кого-небудь. Роман, почувши крик, прибіг до стайні і шулікою кинувся на Загубу (Яків Мамонтов, Тв., 1962, 507); Кепські, чує шпак, діла Та з шпаківні — як стріла. Окрутнувсь — та на кота, мов шуліка, наліта (Дмитро Білоус, Пташ. голоси, 1956, 8).