ШУМІТИ 1, млю, миш; мн. шумлять; недок.
1.
Видавати, утворювати шум (див. шум 1 1). Шуміли верби...
рвались листя; Гули вітри попід мостом... (Левко Боровиковський, Тв.,
1957, 55); Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва
(Павло Грабовський, I, 1959, 327); Шумлять там шовкові убрання
(Леся Українка, IV, 1954, 122); Нічка осіння, похмура; Вітер
по лісі шумить (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 93); Коли вони
добігли до перших хат, тепла благодійна злива шуміла
навколо (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 127); Земля,
обсипаючись, глухо шумить (Микола Бажан, I, 1946, 144); На столі,
як і раніше, весело шумів самовар (Анатолій Шиян, Гроза.., 1956,
159); Свистять, шумлять, гудуть машини Уздовж
бетонного шосе (Любомир Дмитерко, Осінь.., 1959, 5); Народ поволі
стягався.. Майдан виповнявся і починав шуміти
(Михайло Коцюбинський, II, 1955, 80); От і каже якось мама: — Діти,
ви ж сьогодні не пустуйте, не шуміте (Наталя Забіла, Малим..,
1958, 19); За вікнами готелю шумів і переливався
вечірнім сяйвом старовинний Львів (Михайло Стельмах, II, 1962, 356);
// чим, об що. Створювати шум. Рано починається
робочий день на селі. Ще не встало сонце, .. а вже шумить
веретеном безсонна молодиця (Гнат Хоткевич, I, 1966, 127);
Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками,
пройшла якась пані (Степан Васильченко, I, 1959, 214); Ми мріяли, коли
виросте струнка красива тополя, як вона шумітиме
густим листям (Олесь Донченко, V, 1957, 498).
♦ Аж гай шумить (шумітиме) — виражає
інтенсивність якоїсь дії. — Славну історію має село. Хто пана
перший громив у дев'ятсот п'ятому році? Івчанці.. І за
роботу так візьмуться, аж гай шумітиме,.. (Михайло Стельмах,
II, 1962, 188); Шумить (шуміло) у вухах у кого — про
відчуття (перев. хворобливе), що створює враження
звучання, гулу у вухах. А він так приязно дивиться, як
не з'їсть своїми карими очима… А мені так соромно,
що аж у вухах гуде та шумить… (Панас Мирний, I, 1954, 78);
Шумить (шуміло) у голові в кого, кому — про відчуття
важкості, болю в голові, що виникає від утоми, хвороби,
сп'яніння тощо. Настя стоїть, на всіх, на все дивиться
та шепче: — Я вже сьогодні випила, — шумить мені
в голові,.. (Марко Вовчок, I, 1955, 271); У голові шумить
йому, в вухах дзвенить, в очах поночі (Архип Тесленко, З книги
життя, 1918, 194); Зразу ж страшенно захотілося
спати.. Повіки злипалися, в голові шуміло (Юрій Смолич, I, 1958,
84).
2. перен. Проходити жваво, бурхливо (про життя, молодість і т. ін.). Буйна молодість, що про неї в старші роки стільки згадується, шуміла десь далеко-далеко від них (Ірина Вільде, Винен.., 1959, 19); Од верстата тіні бродять на стіні... Шумить життя (Володимир Сосюра, Близька далина, 1960, 25); Життя кудись іде. Життя шумить і грає. Немов напровесні пливе поток [потік] бурливий (Максим Рильський, I, 1960, 114).
3. перен., розм. Багато, голосно, збуджено говорити, жваво обговорювати що-небудь. Робітники ще довго шуміли. У хаті ставала щораз більша задуха від людських тіл, диму й одягу, пересяклої вогким повітрям ранньої весни (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 126); Шумить громада. Голоси поволі хрипли (Андрій Головко, II, 1957, 221); Вранці всі курси шуміли морем балачок. Вночі хтось ограбував льох під будинком (Іван Кириленко, Вибр., 1960, 63); — Досі тільки й шуміли скрізь: Маркушевський — геній, Маркушевський підняв факультет, Маркушевський дає найвищі показники в університеті. А тут вискакуєш ти і трах його по кумполу: не зазнавайся! (Юрій Бедзик, Альма матер, 1964, 115).
4. перен., розм. Швидко пересуватися, мчати. Де ж то гість забаривсь? Глянуть — степ закуривсь: Жваве військо шумить-насуває (Павло Грабовський, I, 1959, 296); Як жовті лисиці-красуні, проміння упало по полю. Орда відступала на південь, шуміла півколом крутим (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 90).