ШИ́БЕНИК, а, чол.
1. заст. Той, хто повісився або
кого повісили на шибениці. «Потривайте ж, — думаю
я, — коли ви вивезли матір за царину на сміх людям та й
покинули на..розпутті, де ховають вішальників та
шибеників, то й я покину вас» (Нечуй-Левицький, II, 1956, 24);
* У порівняннях. Відірвався, як шибеник від шибениці (Номис, 1864,
№ 3153);
// лайл. Той, хто заслуговує шибениці;
негідник. Як зобачила [молодиця] дядька Володька,
зірвалась з місця, наче її полум'я обхопило: — ..Шибеник!
Злодюга! (Марко Вовчок, VI, 1956, 283); [Микита:] Нехай
би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник...
Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона
зневажає мене? (Марко Кропивницький, I, 1958, 77).
2. розм. Те саме, що бешкетник. Ні батькова грізьба, ні материна умова нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником... (Панас Мирний, II, 1954, 114); — Гарненько намніть йому, шибеникові, уші: хай не лазить по чужих городах та не псує на огірках гудини (Степан Васильченко, I, 1959, 118); — Отакий, як цей Віктор, у мене син. Шибеник справжній, а кмітливий. Грається і то так серйозно, по-діловому (Юрій Збанацький, Таємниця.., 1971, 212).