СЮРЧАТИ, чу, чиш, недок.
1. Видавати різкі, перев. високі й часто повторювані звуки (про коників, цвіркунів, птахів і т. ін.). Пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві (Панас Мирний, IV, 1955, 223); В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 267); * Образно. Санька виніжувалася на траві, мрійно прислухалася, як сюрчала темрява (Костянтин Гордієнко, Дівчина.., 1954, 240).
2. у що і без додатка. Видавати дзвінкі, переливчасті звуки за допомогою свистка, гудка і т. ін. Жандарм за звичкою підносить до рота свисток.., але не сюрчить, а несхвально дивиться (Михайло Стельмах, I, 1962, 161); І от, наче вві сні, другий дзвінок, сюрчить вусатий залізничник з петлицями на комірі, шумно дихає паровоз (Олекса Гуреїв, Новели, 1951, 140); Хтось сюрчить в сюрчок на тюремному подвір'ї, і те сюрчання так нагадує голос цвіркуна (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 178).
3. Дзижчати, хурчати (про веретено, кулю, осколок снаряда і т. ін.). У хаті було тихо-тихо, .. тільки чутно було, як веретено сюрчало (Панас Мирний, I, 1949, 276); Сюрчала міцна нитка в дерев'янім юрку (Іван Цюпа, Три явори, 1958, 9); [Роман:] Зараз, мабуть, знову почнуть... Чутимеш, як кулі сюрчать... (Юрій Яновський, Драм. тв., 1946, 71).