СКО́РО 1. Присл. до скорий 1,2; вищ. ст. скоріше, рідше
скоріш. Вал котився скоро, наче вихор, Здіймав воду
рівно з берегами (Іван Франко, XIII, 1954, 347); Щастя скоро
покидав, а надія — ніколи (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 184);
Десятник забелькотав щось так скоро, що Гнат не
зразу второпав (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 34); Мачусі самій
доводилось поратись і на полі, і в домашньому господарстві.
Допомоги від своїх дочок ще не скоро чекати: одній
було п'ять років, а другій — вісім (Андрій Головко, II,
1957, 512); Посвистуючи і голосно вже говорячи, подалися
легіні направо, і скоро затихли кроки їх коней за
поворотом (Гнат Хоткевич, II, 1966, 250); Скоро прийде весна.
У вітрах і снігах я дихання її відчуваю (Володимир Сосюра, II, 1958,
243); Тимко схопився і побіг уперед і скоро змішався
із тими, що бігли з горбів (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 501);
// у
знач. присудк. сл. Через короткий проміжок часу
(настане, почнеться). Швидко весни одцвітають, Хутко
літні дні минають, Скоро вже й зима... (Іван Вирган,
В розповні літа, 1959, 18); Скільки вони отак простояли..,
не пам'ятала сона, але коли підвела голову, від переляку
похололо в грудях: — Ой Юрію, вже скоро світанок...
(Михайло Стельмах, I, 1962, 529).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 9, 1978. — Стор. 300.
СКО́РО 2, спол., рідко.
1. часовий. Уживається на початку підрядного речення часу і означає, що дія головного речення відбувається відразу після дії підрядного речення; уживається у знач. тільки, як тільки, лиш тільки. Суха солома, як порох, бралася враз огнем, скоро він до неї доторкався (Борис Грінченко, II, 1963, 301); Ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 70).
2. умовний. Уживається на початку підрядного
умовного речення, яке виражає реально можливу умову;
уживається у внач. якщо, у тому випадку,
коли. Ділиться [село] на три присілки. Скоро кілька
хаток при купі, то вже й присілок (Лесь Мартович, Тв.,
1954, 312);
// у сполуч. з част. б (би). Уживається
в підрядному умовному реченні, яке виражає бажану,
передбачувану або суперечну дійсності умову. Тільки
надвірні двері вдержували ту силу води, що так би й
линула в хату, скоро двері відчинилися б (Борис Грінченко, I, 1963,
419);
// у сполуч. з част. вже (уже). Уживається в
підрядному умовному реченні, яке виражає умову,
що є причиною або обґрунтуванням того, про що
говориться в головному реченні. — Якове, ти міг би
затопити в грубці, скоро встав уже! — почувся з ліжка
кислий жінчин голос (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 434).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 9, 1978. — Стор. 300.