Словник української мови

СКОРИ́НКА, и, жін. Зменш. до скорина. Мар'я сиділа коло столу нехотя жувала скоринку хліба (Панас Мирний, III, 1954, 152); Татусь, цілуючи свою дитинку, Невільничого хліба дав скоринку... (Леся Українка, I, 1951, 31); Від втоми хитаючись, ледве повзе [хлопчисько] і хліба сухого скоринку гризе (Наталя Забіла, Малим.., 1958, 5); В долині зійшов місяць. На примерзлій скоринці снігу, як на воді, лягла його доріжка (Михайло Стельмах, II, 1962, 398).
♦ Й скоринки нема — те саме, що Хліба ні скорини (див. скорина). Треба їхать орати у поле, А в дорогу й скоринки нема (Терень Масенко, Сорок.., 1957, 363); Ні скоринки хліба — те саме, що Хліба ні скорини (див. скорина). В хаті не було ні скоринки хліба, ні крупинки будь-чого їстівного (Олександр Бойченко, Молодість, 1949, 4).