Словник української мови

СКРУТ 1, у, чол., розм. Те саме, що скрута. — В мене велике господарство, в мене великий скрут; я не вмію до півдня спати, а з півдня по хатах походжати та люльку смоктати, — дзигорила [цокотала] Онися над правим вухом у Балабухи (Нечуй-Левицький, III, 1956, 177); Ми отак молоком більше перебиваємося, бо такий скрут — ніколи ще такого не було... (Григорій Косинка, Новели, 1962, 113).
 До скруту треба — конче потрібно, необхідно. Туди [додому] він не часто забігав; хіба вже до скруту чого треба, то зайде (Панас Мирний, III, 1954, 67); Як пришилось (прийдеться, припаде і т. ін.) до скруту кому — коли було (буде) важко, у важкий час, у важких обставинах. Отак тепер і зо мною сталось. Було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знав, де вони поділись! (Тарас Шевченко, VI, 1957, 45); [2-й чоловік:] Як припаде тобі саме до скруту, от тоді той глитай і притириться в гості, ну і муситимеш накинути процент!.. (Марко Кропивницький, I, 1958, 479).

СКРУТ 2, у, чол., діал.

1. Поворот. Вона, плачучи, гляділа за ним з містка, поки не щез на скруті за горбочком (Іван Франко, I, 1955, 364); Коли з'їздили в лісі з гори, вдарилося колесо на скруті до сухого пня, а віз перевернувся (Лесь Мартович, Тв., 1954, 221).

2. Петля, кільце, виток. Шумить і грізно б'ється о каміння ріка Стрий, перепливаючи срібною гадюкою ег три скрути невеличке гірське село (Іван Франко, III, 1950, 7).