СЛАВЕ́ТНИЙ, а, е.
1. Який має широку славу, популярність;
знаменитий. Йому до вподоби було, що в їх у
селі та живе такий великий чоловік, — от цілком так,
як город там якийсь хвалиться іноді своїм славетним
ученим чи що (Борис Грінченко, II, 1963, 248); Люди тихо гомоніли,
з пошаною розглядаючи славетного полковника (Яків Качура,
Вибр., 1953, 45);
// Добре відомий багатьом, усім. Він
конче мусить відвідати цей славетний заповідник (Іван Ле,
Право.., 1957, 97); За моєї пам'яті вже не було славетної
київської «конки» — незграбної споруди на колесах, що
пересувалась по рейках, тягнена худющими шкапами...
(Максим Рильський, Веч. розмови, 1962, 7);
// Прославлений
героїчними ділами, подвигами і т. ін. Хіба можна забути
ті славетні тридцяті роки, роки індустріалізації країни
(Іван Цюпа, Україна.., 1960, 60); Не завадило б нікому —
ні малому, ні старому — знати край славетний мій
(Микола Упеник, Вірші.., 1957, 170);
// Пов'язаний з героїчними
ділами, подвигами. Солдат пройшов славетну путь До
краю і до дна. І знов пройде, коли пошлють, Коли гукне
війна (Платон Воронько, Вел. світ, 1948, 6);
// Який прославляє
кого-небудь. Дивним візерунком багато слів пописано
край нього [напису] про славу безіменного владаря,
змальовано царя славетні вчинки (Леся Українка, I, 1952, 252).
2. розм. Гідний поваги, пошани. Всякому стало розумно [зрозуміло], який справді славетний та величний у своїй простоті той сільський мир, з которого Квітка вибрав свою Марусю (Словник Грінченка).