Словник української мови

СМЕРЕ́КА, и, жін. (Picea abies, L.). Багаторічне вічнозелене хвойне дерево з конусоподібною кроною; ялина звичайна. Смереки гомонять високі (Леся Українка, I, 1951, 201); Тут, на верховині, красувалися смереки з їх могутніми кронами (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 275);  * У порівняннях. Де ж ти, моя далека? Немов зажурена смерека, Стоїш ..сама (Платон Воронько, Мирний неспокій, 1960, 92);
//  Деревина цього дерева. Для виготовлення опор повітряної високовольтної лінії застосовують сосну, модрину, смереку і дуб (Сільські лінії електропередачі, 1956, 9);
//  збірн. Зарослі цього дерева. Над головою нависають гірські кряжі, вкриті буком і смерекою (Василь Кучер, Золоті руки, 1948, 95).