Словник української мови

СМУТНО. Присл. до смутний. Дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став (Тарас Шевченко, II, 1963, 354); Дарка всміхнулась уперше за всю розмову і то смутно (Леся Українка, III, 1952, 652); Вона.. сіла на канапі й смутно похилила голову (Нечуй-Левицький, III, 1956, 34); Так смутно горять ліхтарі у вечірньому білому місті (Володимир Сосюра, I, 1957, 149);
//  у знач. присудк. сл. Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла (Марко Вовчок, I, 1955, 61); Смутно, тривожно було на душі, і мимоволі огортав страх (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 105);
//  у сполуч. із спол. що. Про почуття жалю, що виникає внаслідок чого-небудь: прикро. Було смутно, що не мав я радощі [радощів] побачити свій перший твір, коли він був надрукований (Степан Васильченко, IV, 1960, 40); [Мавка:] Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись (Леся Українка, III, 1952, 230); Смутно, що з такого раю Зробили ми долину мук безкраю, Де тільки й можна плакати-ридати (Володимир Самійленко, I, 1958, 122).