Словник української мови

СМИКОНУТИ, ну, неш, док., перех. і неперех., однокр., розм. Підсил. до смикнути. Злякано зиркнувши на вартового, смиконув [візник] віжками й круто повернув коні (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 159); Він панну смиконув за плахтину, тая впала додолу (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 233); Люльки [дід] не палив, а горілочку пив. Смиконе і напідпитку ласкаво промовить: — .. Читай, читай... (Олександр Ковінька, Чому я не сокіл.., 1961, 70); Сердито затягувався [Оверко] скаженим самосадом. Санько, ото в брилі, аж закашлявся, сердега, як смиконув (Андрій Головко, I, 1957, 219); — Кінь як смиконе, як залопотить по лісі, Яременко вплутався у віжки (Гнат Хоткевич, I, 1966, 86);
//  безос. Цебер смиконуло й піднесло вгору (Борис Грінченко, Без хліба, 1958, 149).
♦ Смиконути за язик (за язика) див. язик.