Словник української мови

СОЛОВ'Ї́НИЙ, а, е. Прикм. до соловей; належний йому. Вітром донесло До ме не щебетання солов'їне (Максим Рильський, Дал. небосхили, 1959, 67); Лине пісня вгаю солов'їна (Володимир Сосюра, II, 1958, 447); На Україні Спів солов'їний Гримить в гаях (Микола Шпак, Вибр., 1952, 63);
//  Сповнений співу солов'їв. Мені приснились ночі солов'їні, Дівочі співи, пахощі левад (Максим Рильський, I, 1956, 240); Одного солов'їного надвечір'я.. Стародуб і Черкашин поїхали на набережну — зблизька глянути на Дніпро (Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 305);
//  У якому гніздяться і співають солов'ї. Сади солов'їні і росяні Наливатимуть плід і горітимуть цвітом (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 171);
//  Власт. солов'єві; такий, як у соловая. [Маруся:] Якби в мене крилечка, солов'їні очі, Полетіла б я в дорогу темненької ночі (Нечуй-Левицький, II, 1956, 452); Що солов'їний Вустин голос, коли скриня порожня? (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 13).