СОЛОВ'Ї́НИЙ, а, е. Прикм. до соловей; належний
йому. Вітром донесло До ме не щебетання солов'їне
(Максим Рильський, Дал. небосхили, 1959, 67); Лине пісня вгаю
солов'їна (Володимир Сосюра, II, 1958, 447); На Україні Спів солов'їний
Гримить в гаях (Микола Шпак, Вибр., 1952, 63);
// Сповнений
співу солов'їв. Мені приснились ночі солов'їні, Дівочі
співи, пахощі левад (Максим Рильський, I, 1956, 240); Одного
солов'їного надвечір'я.. Стародуб і Черкашин поїхали
на набережну — зблизька глянути на Дніпро (Любомир Дмитерко,
Розлука, 1957, 305);
// У якому гніздяться і співають
солов'ї. Сади солов'їні і росяні Наливатимуть плід і
горітимуть цвітом (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 171);
// Власт. солов'єві; такий, як у соловая. [Маруся:]
Якби в мене крилечка, солов'їні очі, Полетіла б я в дорогу
темненької ночі (Нечуй-Левицький, II, 1956, 452); Що
солов'їний Вустин голос, коли скриня порожня? (Олесь Гончар,
Таврія, 1952, 13).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 9, 1978. — Стор. 445.