СО́НЕЧКО, а, сер.
1. Пестл. до сонце 1—4. Спускалося
сонечко за зелену гору (Микола Костомаров, I, 1967, 39); Сонечко
злизало сніг по горбикам [горбиках], стало тепленько
(Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 310); Рано-пораненьку Ясне Сонечко
сходило (Павло Тичина, I, 1957, 48); В квітах барвистих Дівчина сяє,
В оченьках чистих Сонечко грає (Максим Рильський, I, 1960,
108); Данько з Васильком, зачувши весну, повилазили з хати
на сонечко (Олесь Гончар, II, 1959, 194); — Зійшло колись
і для мене сонечко, та заздрісно стало другим — і
заступили... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 140); Теперішнє.. таке
непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у
туманному просторі грядущого горить-сяє ясне сонечко
правди! (Панас Мирний, I, 1954, 347); * У порівняннях. Бувало, вигляне
[Катруся] із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє
сонечко з-за хмари (Тарас Шевченко, II, 1963, 268);
// Уживається
як ласкаве звертання до дорогої, милої людини. Жду
твоєї одповіді, моє ти сонечко ясне, моє любиме
дитяточко (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 192); [Голос Маргаритки:]
Васильку, де ти, сонечко моє?.. (Євген Кротевич, Вибр.,
1959, 536).
2. Невеликий жучок круглої або подовженої форми, що має червонувате або жовтувате з чорними цяточками забарвлення. — Бач, комашина! — відказав [Івась].. — То сонечко! — угадав Грицько (Панас Мирний, IV, 1955, 9); Крапчасте сонечко повзло по бур янині, кволе, передосіннє. Пріся обережно взяла його на долоню (Олесь Гончар, Циклон, 1970, 52); З мисливців на попелиць згадаємо.. невеличкого жучка, що називається сонечком (Шкідники поля, городу та саду, 1949, 34).