СОРО́МНИЙ, а, е.
1. Те саме, що сороміцький.
Одна жінка казала про себе, що вона Єва, зривала із себе
сорочку і ходила голісінька, соромні речі говорила
(Леся Українка, V, 1956, 166); Панотець ганьбить їх [селян]..,
показує на них пальцями та прикладає до них погані
або й соромні прозвища [прізвиська] (Іван Франко, VIII, 1952,
73);
// у знач. ім. соромне, ного, сер. Те, що виходить за
межі загальноприйнятих норм пристойності. Чув [дядько]
тілько, що соромне розказувалось (Панас Мирний, V, 1955,
338).
2. Який соромить (у 2 знач.) кого-небудь, приносить безчестя, ганьбу. [Міріам:] Я всіх і все ненавижу [ненавиджу] за нього [за Мессію], і ворогів, і друзів,.. і той закон небесний, що за гріх безумних поколіннів [поколінь] вимагає страждання, крові й смерті соромної того, хто всіх любив і всім прощав (Леся Українка, II, 1951, 120); Сі нищі, тихі, покірні, босі, обідрані, — се соромний докір для тебе, громадо (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 243).