Словник української мови

СПІ́ШИТИ див. спішувати.

СПІШИ́ТИ, шу, шиш, недок.

1. з інфін., з чим і без додатка. Старатися, намагатися якнайшвидше зробити що-небудь, виконати якусь роботу; квапитися, поспішати. Готова страва вся стояла, Спішили всі за стіл сідать (Іван Котляревський, I, 1952, 205); Спішу поділитися з Вами звісткою (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 230); Оленчук не спішив з відповіддю, розуміючи, що від його слова, від його поради зараз багато що залежить (Олесь Гончар, II, 1959, 396); Хліб той місила [Марія], до печі доглядалася, хапаючись, так наче Тихін у дорогу куди виряджався, а хліба в хаті не було, та спішила (Андрій Головко, II, 1957, 153);  * Образно. Спішили [вітряки] домолоти чиєсь мливо, скрипіли, і шарпались, і стогнали під вітром (Михайло Стельмах, I, 1962, 169).
 Не спішачи — те саме, що Не поспішаючи (див. поспішати). — Іди ж, братику, іди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи... (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 197).

2. Швидко йти, бігти, пливти, їхати і т. ін.; прагнути якнайшвидше потрапити, вчасно прийти, не спізнитися кудись. Він біг, спішив до своєї квартири (Іван Франко, VII, 1951, 250); Тут немає чим дихать, спішимо на свіже повітря (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 243); Мати одразу ж босими ногами опускається на вогкувату долівку і спішить до печі (Михайло Стельмах, I, 1962, 135); Батько нічого не сказав синові, побачивши, як той спішить з двору, щоб завидна впоратися з оранкою (Михайло Томчаній, Жменяки, 1964, 23);  * Образно. Чорними клубами перекочуються [хмари] і спішать, спішать, спішать... (Гнат Хоткевич, II, 1966, 90); З зерном машини Спішать до станції — пора ж гаряча! — Жнива! (Петро Дорошко, Серед степу.., 1952, 36).
♦ Спішити поперед батька в пекло див. пекло.