Словник української мови

СПОКУТУВАТИ, ую, уєш, недок. і док., рідко СПОКУТАТИ, аю, аєш, док., перех. і без додатка. Заслуговувати чим-небудь прощення за щось. Все виглядало непривітним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темні кам'яниці, в яких спокутували грішні душі (Панас Мирний, III, 1954, 305); — Ви мусите забути той інцидент. Я, я його спокутувала цим приїздом до вас, у ваш... Чадак (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 74); — А ти ж як хотів? — Очі Валерія Івановича посуворішали. — Проштрафився, то й спокутуй (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 9); За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!! (Тарас Шевченко, I, 1963, 241);
//  Нести покарання за злочин, провину; розплачуватися. [Храпко:] Чуєш — тільки побачу я його у своєму дворі, тільки дійде до мене чутка, що він топчеться біля тебе — не жалкуй тоді на мене, як доведеться тобі черницею вік спокутувати... (Панас Мирний, V, 1955, 176); Боря просив [учителя], аби призначену Валентинові кару поділити їм на двох, бо так спокутувати легше (Олесь Гончар, IV, 1960, 79).
 Спокутувати (спокутати) гріх (гріхи): а) молячись, дотримуючись посту і т. ін., заслуговувати прощення за що-небудь, зроблене проти релігійно-моральних догм, настанов і т. ін. Щоб спокутувати свій і чоловіків гріх, Горпина почала все більше давати милостиню бідним людям, молилась у церкві, у себе вдома, заливаючись слізьми (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 64); — Промайнуло життя, немов та петрівчана нічка, перебігло, немов та весняна вода, зісталося того віку, як на комариний носок: не встигну й гріхів спокутати (Любов Яновська, I, 1959, 332); б) визнаючи свою провину перед ким-, чим-небудь, намагатися її виправити. Високоповажаний і дорогий пане Володимире! ..Маю надію скоро побачитись з Вами і тоді вже спокутую всі гріхи свої перед Вами за довге мовчання (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 315); — Дозвольте спокутувати свій гріх перед Вами, Андрію Олександровичу: після наради я був такий схвильований, що забув подякувати вам... (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 369); В бою нема того в заводі, Щоб в тил знаходити шляхи. У роті схибив, так у взводі Свої спокутуєш гріхи (Андрій Малишко, Серце.., 1959, 228); Спокутувати (спокутати) життям що — умирати, жертвувати собою ради чого-небудь. [Орест:] Любо, єдина моя, не плач! Я життям готов спокутувать ту хвилину, коли я нібито по волі розстався з тобою (Леся Українка, II, 1951, 89); Спокутувати (спокутати) [свою] вину (провину) — добрими ділами, вчинками, доброю поведінкою намагатися заслужити прощення за що-небудь, зроблене проти кого-небудь. — Ні, я наперед уже вдесятеро спокутував свою вину, заким іще поповнив її! (Іван Франко, I, 1955, 339); — Є нагода спокутувати вам свою вину перед трудовим народом (Олесь Гончар, II, 1959, 77); — Винен я, винен. Розумію і все, все зроблю, брате, щоб спокутувати провину... (Семен Скляренко, Карпати, II, 1954, 204); Він би найбільшу муку стерпів, найбільшу кару переніс, аби спокутати свою провину (Микола Ю. Тарновський, День.., 1963, 337).