СПОВНА, присл.
1. Цілком, повністю. Вона не вміла
одважувати свою любов, як в аптеці, і серце своє віддавала
сповна, не замислюючись і не шкодуючи його (Леонід Первомайський,
Материн.. хліб, 1960, 38); — Не помру я, Яремо,
доки сповна не сплачу панам за їхні здирства (Панас Кочура,
Золота грамота, 1960, 529); Коли нагрянула війна — чашу
лиха випив він сповна (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 270); — Не
забігаючи й додому, подалась я в ясла до Тимка. Ти б
його тепер і не пізнав. Ще б! Як на війну йшов, йому ж і
місяця сповна не було, а це вже ось без місяця не чотири
роки (Іван Вирган, В розповні літа, 1959, 279).
♦ Чи ти (він, вона, ви) сповна розуму див. розум.
2. У повному складі. Степан розповідав, що вчора
ще прибув у Щербанівку .. суд весь сповна і заарештованих
пригнали (Андрій Головко, II, 1957, 183);
// Повною мірою.
Робимо ми найвеличнішу справу, Дружба в нас добра,
велика й міцна, Добре будуєм Радянську державу, Що
наділила нам щастя сповна (Ярослав Шпорта, Вибр., 1958,
350).