Словник української мови

СПУСТО́ШЛИВИЙ, а, е. Який спричиняє спустошення, призводить до нього; руйнівний. Відіграючи велику роль у міжнародному житті, давньоруська держава врятувала Західну Європу від спустошливої навали тюркських орд, які вторглись зі сходу і були розгромлені на території Русі (Комуніст України, 5, 1967, 62); Зашумлять тисячокілометровими смугами молоді ліси і стануть на дорозі спустошливим вітрам (Радянська Україна, 3.III 1949, 1);  * Образно. — Цікаво, чи будуть ревнувати при комунізмі? — якось думала Зоя.. — Чи припиняться коли-небудь оці спустошливі усобиці людських почуттів? (Олесь Гончар, Дорога.., 1953, 11);
//  Який свідчить про спустошення, є наслідком спустошення. Війна лишила свої спустошливі сліди і в Озерному. Багате господарство було зруйноване (Павло Оровецький, Зел. повінь, 1961, 5).