СТО́ГІН, гону, чол.
1. Протяжливий жалібний звук,
який видає людина від болю, туги і т. ін. Почувся
слабий стогін матері. Харитя.. підбігла до ліжка
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 14); Відкрив [противник] вогонь з
кулеметів, цілячись в темряві туди, звідки чувся стогін
і зойки пораненого (Олесь Гончар, III, 1959, 234); — Ой, як
же не плакати, коли навкруги лихії люди, — з стогоном
промовила Марина Хомівна (Антон Хижняк, Тамара, 1959,
176); З його засмучених очей викотилися одна за одною
кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін (Семен Скляренко,
Святослав, 1959, 28); * У порівняннях. — Ленін помер! — Ленін!.. —
вихопилось у всіх, як стогін (Олександр Довженко, I, 1958, 472);
//
Подібний до такого звуку крик, який видає тварина від
болю і т. ін. Жеребчик іржав і жалібно постогнував.
Уляна не могла чути того стогону (Григорій Тютюнник, Вир, 1964,
514);
// Жалібний крик (перев. птахів); квиління.
Чайки.., з стогоном пролітали наді мною (Олесь Донченко,
Секрет, 1947, 20);
// перен. Протяжливий шум, гул, що
нагадує такий звук. Свиснув вітер, затряс вікнами,
завив диким стогоном (Наталія Кобринська, Вибр., 1964, 167); Перебиті
мости із стогоном падали в холодну глибінь Дунаю
(Семен Журахович, Вечір.., 1958, 269); З гуркотом, стогоном,
ревом ринула брила вниз в провалля (Юрій Яновський, IV,
1959, 116).
Стогін стоїть: а) про неугавний плач, зойк і т. ін.
Стогін стояв у приміщенні. Той просить води, той
щось белькоче, лається в маячінні (Олесь Гончар, II, 1959,
132); б) про безперервний шум, гул.
2. перен. Нарікання, ремствування. Стогін покріпаченого
люду не давав Сковороді спокою, і він весь час
мріяв про республіку (Павло Тичина, III, 1957, 103); Леся
Українка.. проголосила серед стогонів і зойків різного роду
нитиків: «Сопіга зрет зрего!» («Без надії сподіваюсь!»)
(Максим Рильський, IX, 1962, 39).
♦ Стогоном стогнати див. стогнати.