Словник української мови

СТОЛИ́ЦЯ, і, жін. Головне місто, адміністративно-політичний центр держави, республіки і т. ін. Од матушки-цариці, Таки із самої столиці, Прийшов указ лоби голить (Тарас Шевченко, II, 1963, 272); Танки влітали до чеської столиці (Олесь Гончар, III, 1959, 445); — Червоне військо визволило столицю України Київ (Олександр Довженко, I, 1958, 166); Столицею Союзу Радянських Соціалістичних Республік є місто Москва (Конституція СРСР, 1977, 33);
//  Про яке-небудь місто, село і т. ін. як центр певної області, краю, місцевості. Сімферополь — центр Криму, столиця його (Остап Вишня, I, 1956, 159); Місто Донецьк називають шахтарською столицею (Радянська Україна, 12.XI 1974, 4);
//  Місце зосередження кого-, чого-небудь. У листопаді минулого року Київ став своєрідною співочою столицею нашої країни. Тут проходив IV Всесоюзний конкурс вокалістів імені М. Глінки (Мистецтво, 1, 1969, 40); Столицею гончарів називають село Дибинці біля Богуслава на Київщині (Літературна Україна, 24.VI 1969, 2).