Словник української мови

СТОРО́НСЬКИЙ, а, е, розм. Який прийшов, з'явився і т. ін. з іншого місця, іншої місцевості тощо. Зійшлися [на віче] майже цілі Тупівці та й поприходило декілька сторонських людей (Лесь Мартович, Тв., 1954, 182); Сафат Мицько, старший з-поміж них [переселенців], розповів, що їхні люди сторонські, не звикли до степу, їм страшно на степу, як у морі (Юрій Яновський, Мир, 1956, 111);
//  Не поширений у цій місцевості. Жила [дівчина], мов ті сторонські рослини в тепліннях [теплицях], що їм хіба лиш у сні привиджуються бурі (Ольга Кобилянська, I, 1956, 375);
//  Який живе, перебуває і т. ін. не в цій місцевості, в іншому місці тощо. Прикликано післанців [посланців] від сторонських громад, щоб і з ними нарадитись.., як боронитися проти нападу монголів (Іван Франко, VI, 1951, 55); Вишнянське прало — більмом в оці жінкам усіх довколишніх сіл.. Заздрять сторонські жінки вишнянським ґаздиням. Прало — це таке містечко, де можна здибатись з жінками з усіх кутів та почути новини з цілого села (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 320);
//  у знач. ім. сторонський, кого, чол., заст., рідко. Людина, яка живе, перебуває і т. ін. не в цій місцевості, в іншому місці тощо. Раз прибігає сторонський на попівщину.. — Горить! ..горить резиденція... (Степан Ковалів, Світ.., 1960, 116).