Словник української мови

СТО́РОЖ, а, чол. Особа, яка охороняє кого-, що-небудь. Такий сторож з вовка при вівцях, як з кози при капусті (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 148); Десь далеко стукав калатало нічного сторожа (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 415); Тимко, гімназіальний сторож, востаннє обійшов усі приміщення (Яків Качура, II, 1958, 33);  * У порівняннях. Два муровані білі шпичасті стовпи.. стояли неначе два сторожі по обидва боки брами (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 10); Вирослу могила, А над нею орел чорний Сторожем літає (Тарас Шевченко, I, 1963, 48);
//  Про сторожову тварину. Був на господі у них.. гусак, що за сторожа правив (Микола Зеров, Вибр., 1966, 327); — Ти диви, і вовкодави Плачинди тут! — пізнав вірних сторожів дукача цибатий Василь Гайовий (Михайло Стельмах, I, 1962, 66);
//  чого. Той, хто захищає, оберігає що-небудь, пильно стежить за недоторканністю чогось; страж. При наближенню [наближенні] сторожа публічної безпеки люди розступилися (Іван Франко, IV, 1950, 304).