Словник української мови

СТРЕМЛІ́ННЯ, я, сер. Сильне бажання, непоборний потяг до здійснення чого-небудь; прагнення. — Всі мрії і всі почуття ми зілляли в одне єдине стремління — прагнення перемоги... (Олесь Гончар, III, 1959, 135); — Досвід керівної роботи в тебе є. А от чи є бажання, не знаю. А воно в твоїй роботі чи не основне. Буде бажання, буде стремління, і справа піде вперед (Юрій Мушкетик, Чорний хліб, 1960, 48);
//  перев. мн. Наміри, помисли, задуми. Мов крильми підносить душу Міць нових стремлінь, І бажаю правди світу, Праці і вражінь (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 199); За багато років роботи в школі він добре вивчив дитячу душу. Знав, що стремління юних бувають такі непевні і мінливі, як погода ранньої весни (Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 20); Словесник формує душу вихованця — його переконання, погляди, стремління, оптимістичну впевненість в своїх силах (Літературна Україна, 26.IX 1969, 2);  * Образно. Землі я радість розумію, Стремління квітів знаю, Людей схвильовану надію І в осінь відчуваю (Микола Гірник, Стартують.., 1963, 43).