СТРУМУВАТИ, ує, недок.
1. Литися, текти, перев. струменем, вузьким потоком. Мов крізь рожеву млу, струмує синя Рось (Максим Рильський, Поеми, 1957, 251); Серед нічної тиші чути, як дзюркотить вода, витікаючи через цямрини криниці, і струмує до річки (Іван Цюпа, Краяни, 1971, 321); У місцях пошкодження стовбура сік витікає назовні і струмує по корі (Хлібороб України, 1, 1970, 44); * Образно. — Ось простягну я отак руку, а мені здається, що його [жайворонкова] пісня струмує по моїх пальцях (Олесь Донченко, VI, 1957, 239).
2. Поширюватися в оточуючому просторі, проникати
куди-небудь, перев. струменем або струменями (про
запахи, світло, повітря і т. ін.). В повітрі струмував
п'янкий дух нагрітого чебрецю й сивого полину (Олесь Донченко,
Шахта.., 1949, 101); У відчинене широке вікно з саду
струмує світло крізь листя дерев (Іван Микитенко, I, 1957, 196);
Синій прозорий димок тоненькою цівкою рівно струмує
вгору і десь там тане, розчиняється в прозорому
повітрі (Василь Козаченко, Сальвія, 1959, 144); З вікна струмував
промінь, він упав на голову Люби (Панас Кочура, Золота грамота,
1960, 47); День стояв чистий, кришталево прозорий,
з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м'яко
струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями
потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева (Олесь Гончар, III,
1959, 391);
// перен. Звучати плавно, безперервно (про
звуки, слова, мову). Огріта співчуттям, вирівнювалась
і струмувала мова Дмитра (Михайло Стельмах, На.. землі,
1949, 481);
// перен. Виражати, передавати усім своїм
виглядом; випромінювати. Від Тоні струмувала
жіночість (Олесь Донченко, II, 1956, 298).