СТРИВОЖИТИ, жу, жиш, док., перех. і без додатка.
1. Викликати, вселити почуття неспокою, хвилювання.
Сумна, невесела вернулася Оришка додому і не хвалилася
Мотрі, щоб, бува, не стривожити (Панас Мирний, IV,
1955, 210); Найбільш стривожило Сташку те, що
Бронко став говорити неправду (Ірина Вільде, Сестри.., 1958,
549); Солов'я стривожив трепет яблуневих віт. Як же
йому вищебетать на деревах цвіт! (Іван Вирган, В розповні
літа, 1959, 37).
Стривожити душу чию (серце чиє) — порушити душевну
рівновагу, схвилювати. Він злостував, що Тодозя
знов стривожила його душу, навернувшись йому на
очі (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 119); І досі його шовковою
хустиною пов'язується Галина, не знаючи, живе чи ні та
людина, яка вперше стривожила дівоче серце... (Михайло Стельмах,
II, 1962, 229).
2. Порушити спокій, спокійний або звичайний стан
кого-, чого-небудь. Звістка про замах на редактора,
наче грім, пролунала над Багвою, стривожила все село
(Григорій Епік, Тв., 1958, 162); Звістка про те, що князь
Яблуновський по шлюбі з княжною Свою осяде на деякий
час у маєтку молодої дружини, облетіла і стривожила
всю околицю (Володимир Гжицький, Опришки, 1962, 5); * Образно.
Усі говорили нишком, щоб не стривожити пишної
краси червоного неба на заході та старого лісу (Нечуй-Левицький,
VII, 1966, 7);
// Привести в рух, заколивати що-небудь.
Вітер стривожив листочки на осиці.
3. перен., розм. Роз'ятрити доторкуванням, уразити (рану, болюче місце). Болгаріє! В печалі ти глибокій. Ну, що сказать, щоб не стривожить ран? Це ж словом правди він [Г. Димитров] розбив той спокій, яким тебе приспать хотів тиран (Павло Тичина, II, 1957, 247).