СТИХА, присл.
1. Не на повний голос; впівголоса;
неголосно. Магнати здоровкались, розмовляли стиха
(Нечуй-Левицький, VII, 1966, 36); Марина, збираючи в огороді
огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким то
їй доведеться рядом у полі жати (Панас Мирний, IV, 1955,
222); До Тихона Давид прихилився і стиха сказав щось
(Андрій Головко, II, 1957, 128); Стиха мукнула в сінях корова...
(Микола Олійник, Леся, 1960, 52);
// З невеликою звучністю.
Коні пішли ступою, форкаючи інколи від куряви,
залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня
котилася широкими ланами (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 240); Стиха
шелестіла над ним тополя (Анатолій Шиян, Переможці, 1950,
55).
2. Таємно від когось або від усіх; потай. Брешіть, брешіть, воріженьки, Набрешетесь лиха, А ми з тобою, миленький, Кохаймося стиха (Українські народні ліричні пісні, 1958, 332); Стиха кидала [Наташа] на Колісника жартівливі погляди своїми чорними очима (Панас Мирний, III, 1954, 277); — Нищечком та стиха поліземо рачки до кавунів.. та й повикочуємо сюди (Борис Грінченко, I, 1963, 362).
3. Не поспішаючи, поволі. Літа.. Пливуть собі стиха,
Забирають за собою І добро і лихої (Тарас Шевченко, II, 1963,
235); Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись (Марко Вовчок,
VI, 1956, 318); Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого
вікна (Юрій Яновський, II, 1958, 95); Вузькою зміястою
дорогою стиха наближалася машина (Яків Качура, Вибр., 1947,
142);
// Поступово, мало-помалу. Не стануть щасливі
вглядатись до лиха, Що в могилу жене нерозумного стиха
(Яків Щоголів, Поезії, 1958, 309).
4. Несильно, злегка. Ранішній вітер стиха гойдав мотузку (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 197); Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 49); Він узяв руки зв'язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче (Андрій Головко, II, 1957, 166); Натиснувши стиха ручку, він крізь вузеньку щілинку заглянув до середини [кімнати] (Юрій Смолич, II, 1958, 33).