Словник української мови

СУЛТАН 1, а, чол. У країнах Сходу — титул монарха, а також особа, що носить цей титул. У султана білії палати, а під ними чорнії темниці, там сидять в неволі бідні бранці, світа сонця не видають в очі (Леся Українка, I, 1951, 390); Гуляли запорозькі чайки й по Чорному морю, і в Стамбулі з'являлись, у султана під вікнами... (Олесь Гончар, II, 1959, 316);  * У порівняннях. Півень ходив по сцені, мов турецький султан (Остап Вишня, I, 1956, 439).

СУЛТАН 2, а, чол.

1. Оздоба з пучка пір'я або кінського волосу на головних уборах, на головах коней, їхали на баских конях вершники у яскравих червоно-золотих уборах. Красиво маяли султани на їх тюрбанах (Василь Минко, Намасте.., 1957, 95);
//  чого і без додатка, перен. Про розширений угорі стовп куряви, диму і т. ін. Сірі султани пилюки, звихреної конем, осідали на скошеній стерні (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 272); Постріли на рівнині частішали, чорні султани здіймались по всій довжині німецьких траншей (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 208).

2. Волоть із колосків, що є суцвіттям багатьох злаків. Досягла [кукурудза] вже росту людини, викинула султани (Радянська Україна, 20.VII 1961, 2); Навесні Донецький степ грає різними барвами численних квітів. Пізніше він прикрашається султанами трав (Геологія України, 1959, 476); У чепурній світлій хаті повно квітів.. Білі пухнасті султани ковили біля рамок портретів, луток вікон, за сволоком (Михайло Чабанівський, Шляхами.., 1961, 26);
//  Про кетяг квітів. Владно розкидавши широке лапате листя, вишнево-рудими султанами красувалися стебла щавлю (Василь Козаченко, Нові Потоки, 1948, 14).