СУМОВИ́ТИЙ, а, е.
1. Який сумує, відчуває сум;
якого охопив сум; сумний, журний. Морозов ходив
мовчазний, сумовитий (Яків Баш, На.. дорозі, 1967, 190);
Козаков сидів край стола, схилившись на руку, сумовитий,
задуманий. Рідні пісні навіювали на нього багато
споминів (Олесь Гончар, III, 1959, 132);
// Схильний до суму,
журби. — Ти будеш бідувати з ним, бо він незугарен
господарювати. До того ще сумовитий, невеселий... Ні
поради, ні розваги (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 25); Перед очима
ненька. Некваплива, сумовита, вся сива, як голубка
(Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 157);
// Який виражає сум, журбу;
власт. людині, яка сумує. На стіні висів портрет дівчини
чарівної вроди. Великі сумовиті чорні очі, високе
чоло, довга коса (Іван Цюпа, Краяни, 1971, 344); Секундне
збентеження Малахова вже минуло, тільки обличчя
стало чомусь ніби скривдженим і трохи сумовитим
(Вадим Собко, Справа.., 1959, 31).
2. Сповнений, пройнятий сумом, тугою, журбою. Розповідь Павловського навівав на нас сумовиті спогади про війну (Олесь Гончар, Маша.., 1959, 46); На кладці, обнявшися, стояли дві дівчини і, забувши про все на світі, виводили стару сумовиту пісню (Михайло Стельмах, I, 1962, 104).
3. Який викликає, навіває сум. Хто ж ту вербу сумовиту В полі, на просторі, Посадив там край дороги На біду та горе? (Павло Грабовський, I, 1959, 197); Люди обліплюють сумовитий ключ підвід, над пораненими схиляються дівочі хустинки і бороди дядьків (Михайло Стельмах, II, 1962, 247).