Словник української мови

СУМУВАТИ, ую, уєш, недок. Пройматися почуттям суму, журби; удаватися в тугу, журитися. Так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 96); Не сумуй, що врода Опадає з личка (Павло Грабовський, I, 1959, 336); Не сумуй! Ще нам сонце всміхнеться (Володимир Сосюра, I, 1957, 248);  * Образно. В гаї Ставочок чистий висихає, Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь (Тарас Шевченко, II, 1963, 10); Серед лісу сумує давня руїна з панських мурів (Степан Васильченко, III, 1960, 222);  * У порівняннях. В листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим (Леся Українка, I, 1951, 28);
//  за ким — чим, без кого — чого, розм. по кому — чому. Горювати, тужити за ким-, чим-небудь. Мала [Ліда] для всіх любов.. За тою з моїх сестер буду я сумувати, мамо, доки мого життя... (Ольга Кобилянська, II, 1956, 310); — За Україною все сумуєте? — Нема коли особливо сумувати: на оборону працюємо... (Олесь Гончар, III, 1959, 180); — Не сумуй же тут без мене. я швидко повернуся (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 360);  * Образно. Сумують комини без диму,.. Минають місяці, — село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло (Тарас Шевченко, II, 1963, 171); За вірним серцем побратима І за дівочими очима Сумує пісня на землі (Михайло Стельмах, V, в 1963, 149);
//  рідко. Те саме, що нудьгувати 1. Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки (Панас Мирний, I, 1949, 198).
 Сумувати сумом — дуже журитися. — Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя! (Марко Вовчок, I, 1955, 160).