СУМУВАТИ, ую, уєш, недок. Пройматися почуттям
суму, журби; удаватися в тугу, журитися. Так йому
обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому
птаху. Сумує та й сумує козак (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969,
96); Не сумуй, що врода Опадає з личка (Павло Грабовський, I, 1959,
336); Не сумуй! Ще нам сонце всміхнеться (Володимир Сосюра, I,
1957, 248); * Образно. В гаї Ставочок чистий висихає,
Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь
(Тарас Шевченко, II, 1963, 10); Серед лісу сумує давня руїна з панських
мурів (Степан Васильченко, III, 1960, 222); * У порівняннях. В листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим
(Леся Українка, I, 1951, 28);
// за ким — чим, без кого — чого,
розм. по кому — чому. Горювати, тужити за ким-,
чим-небудь. Мала [Ліда] для всіх любов.. За тою з моїх
сестер буду я сумувати, мамо, доки мого життя...
(Ольга Кобилянська, II, 1956, 310); — За Україною все сумуєте?
— Нема коли особливо сумувати: на оборону працюємо...
(Олесь Гончар, III, 1959, 180); — Не сумуй же тут без мене.
я швидко повернуся (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 360); * Образно.
Сумують комини без диму,.. Минають місяці, — село
Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло (Тарас Шевченко,
II, 1963, 171); За вірним серцем побратима І за дівочими
очима Сумує пісня на землі (Михайло Стельмах, V, в 1963,
149);
// рідко. Те саме, що нудьгувати 1. Весело, розкішно
жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки
(Панас Мирний, I, 1949, 198).
Сумувати сумом — дуже журитися. — Мені було
жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об
їй... от і виплакала, що одужала втіха моя! (Марко Вовчок,
I, 1955, 160).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 9, 1978. — Стор. 841.