СУПЕРЕ́ЧИТИ, чу, чиш, недок.
1. Не погоджуватися
з ким-небудь; перечити. Катря не боїться нічого:
хитає його, та розпитує, та суперечить, поки аж батько
не покрикне: «годі!» (Марко Вовчок, I, 1955, 182); — І таке
витієш! Чого б то я тобі «здоров» не казав! — щиро
суперечу їй (Степан Васильченко, II, 1959, 268); Який він безстрашний
та веселий стає, коли вип'є Чарку, як усіх критикує,
не супереч тоді йому (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 250); — Ти
що це суперечиш батькові? (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 26);
// Заважати кому-небудь у чомусь. [Кіндрат Антонович:]
Ти у нас одна, не хочу більш тобі суперечити!
Їдь, куди тебе веде твоя думка, довчайся,
вишукуй довічної правди (Марко Кропивницький, II, 1958, 342); Івась
почав їй суперечити: коли вона опускала ложку у миску
набрати страви, він попереджав її і одбивав її ложку
(Панас Мирний, I, 1954, 212).
2. Не відповідати чому-небудь, бути несумісним з
чимсь, містити в собі суперечність. Всі партійні
організації автономні у вирішенні місцевих питань, якщо
ці рішення не суперечать політиці партії (Статут КПРС,
1971, 12); Гризли його сумніви, чи не буде
суперечити вимогам хорошого тону пропозиція щодо
вінчання під час жалоби (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 423);
Було безумством.. загоном легкої кінноти при двох
гулеметних тачанках атакувати військові кораблі
інтервентів. Кіннотою на кораблі! Не вкладалося це ні
в які устави, суперечило всім тактикам і стратегіям
(Олесь Гончар, II, 1959, 43).
Суперечити [самому] собі — висловлювати протилежні
думки, погляди на що-небудь. Коли хто-небудь
неясно, плутано висловлює свої думки, суперечить
самому собі, про таку людину кажуть: «Її не можна
зрозуміти, в її міркуваннях немає логіки» (Логіка, 1953, 3).