Словник української мови

СУПОЧИ́НОК, нку, СУПОЧИ́ВОК, вку, чол., діал. Спочинок. — Сеї ночі я остануся ще коло вашої матері, а ви йдіть до супочинку... (Ольга Кобилянська, III, 1956, 216); Важкі фотелі стояли твердо і гордо на своїх грубих коротеньких лабах; софи під дзеркалами немов зітхали глибоко час від часу, запрошуючи до супочивку (Іван Франко, I, 1955, 318).
 Не мати (не знати) супочинку (супочивку) — те саме, що Не мати спочинку (див. мати 2). Ніколи не знав [Іван] супочинку; запряжений змалку до старості в тяжкий віз життя — тягнув його всіма жилами (Мирослав Ірчан, II, 1958, 132).