СВІНУ́ТИ, не, док.
1. Яскраво спалахнути. Блискавиця
з лютим громом Як свіне-свіне над домом,
..Затрусилось все навколо.. (Павло Грабовський, I, 1959, 475).
♦ Свіну́ти очи́ма — швидко глянути на кого-, що-небудь,
виявляючи поглядом гнів, радість і т. ін. Свінувши,
мов гострими ножами, очима, він стукнув дверима
та й потяг з хати (Панас Мирний, III, 1954, 16); Почавши
співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою,
повела плечима,.. гордо свінула очима й без жодного
вже жарту сміливо зайшлася піснею (Степан Васильченко, II, 1959, 83).
2. перев. у сполуч. із сл. світ. Розвиднітися. Світ
свінув, а ти ще й не вставав (Словник Грінченка); Ще світ не свінув,
як коник у поле скакнув. Коник каже [Дударику]: —
Лягай за мною та й лежи. Прилетять воронята мене, ніби
різаного, дзьобати, а ти їх половиш (Павло Тичина, I, 1957, 148);
// безос. Ледве свінуло надворі. — вона вже побігла з
хати (Борис Грінченко, I, 1963, 385); Лаврик ще спить, — щойно ж
свінуло, — а Даринка.. вирішила піти колосків пошукати
(Іван Вирган, В розповні літа, 1959, 266).
♦ Як (мов, наче і т. ін.) світ свіну́в кому — раптом
з'явився здогад у кого-небудь; стало відразу ясно
комусь. Їй зразу як світ свінув — це ж вона і є, та
золота грамота! (Степан Васильченко, III, 1960, 394).