СВОЄРІ́ДНИЙ, а, е.
1. Який має характерні особливості,
не схожий на інших; незвичайний, оригінальний.
Де б Кирило не був, що б не робив, скрізь оточала його
атмосфера густа й своєрідна, що заслоняла багато предметів,
наче їх зовсім не було на світі (Михайло Коцюбинський, II, 1955,
208); Пан Густав Трацький, найстарший син пана Станіслава
Трацького,.. був зовсім своєрідна і немаловажна
фігура (Іван Франко, III, 1950, 72); Він показав нам, із кілочка
знявши, Своє національне убрання, Усе в блискітках, в
гаптуванні гарнім, Хоч своєрідне, а подібне в чомусь
І до гуцульської святної ноші (Максим Рильський, III, 1961, 162);
— В академії я побачив твори одного з молодих —
Федотова. Який своєрідний талант! (Оксана Іваненко, Тарасові шляхи,
1954, 323); В Тоні з батьком дружба своєрідна, без
ніжностей зайвих (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 65); Її обличчя
мінилося рум'янцями, радістю і своєрідною красою
(Михайло Стельмах, II, 1962, 276);
// у знач. ім. своєрідне, ного, сер.
Те, що не схоже на інше, має характерні особливості.
Країни соціалістичної системи нагромадили багатий
колективний досвід перетворення життя сотень мільйонів
людей, внесли багато нового й своєрідного у форми
політичної і економічної організації суспільства
(Програма КПРС, 1961, 18).
2. Який своїми особливостями, якостями нагадує що-небудь; свого роду (що). «Звенигора» — це був своєрідний прейскурант моїх творчих можливостей (Олександр Довженко, I, 1958, 22); Війна на п'ять років відірвала його від науки, але й вона була своєрідним інститутом (Василь Минко, Ясні зорі, 1951, 4).