СВИСТО́К, тка, чол.
1. Пристрій для свисту (у 1 знач.).
Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив (Андрій Головко,
II, 1957, 458); Він зробив аж три свистки. Такі хороші
та голосні! (6. Кравч., Квіти.., 1959, 81);
// Пристрій
для подання сигналів за допомогою свисту (у 3 знач.).
Він збив манометр і ударив залізом по боці [паровика].
Потому пустив пару в свисток (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 91);
// Дитяча іграшка, за допомогою якої утворюють свист.
При дифтерії, скарлатині і т. д. заразний чинник може
передаватись через дитячі іграшки, особливо ті, що їх
діти беруть в рот (свистки, пискалки та ін.)
(Підручник дезинфекції, 1953, 53).
2. Свист, утворюваний таким пристроєм. Нарешті від соснового новенького будиночка почувся свисток, яким кличуть собак (Юрій Яновський, Київ, опов., 1948, 34); Свисток судді — покотився по зеленому полю футбольний м'яч (Остап Вишня, I, 1956, 404); Над лісом пролунав ледве чутний паровозний свисток (Вадим Собко, Звичайне життя, 1957, 9).