СИЧ, а, чол.
1. Хижий нічний птах бурого кольору родини
совиних. Зайченятко беззахиснеє Тут притулиться
на ніч І радітиме, сердечнеє, Що не злапав лютий сич
(Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 83); Десь на Залужжі надсадно,
з підвиванням, кричав сич (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 259); * У порівняннях. А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима
вже стоїть! Марії, та й годі! (Тарас Шевченко, II, 1963, 99);
Стоять [вартові] і вряди-годи квилять один одному,
мов сичі під стріхою (Василь Кучер, Дорога.., 1958, 132).
Надувся (надулася), як (мов, наче і т. ін.) сич див.
надуватися; Надутий, як (мов, наче і т. ін.) сич:
а) похмурий, невдоволений; б) гордовитий, пихатий. Цар
цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали [походжали],
Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли —
Здалека не чути (Тарас Шевченко, I, 1963, 245); З кожним кроком
розтрушує [лакей] свою завчену шанобливість і вже до
брами підходить надутий, бундючний, мов сич (Михайло Стельмах,
I, 1962, 394); Сичем (сичами, як сич) сидіти (дивитися
і т. ін.) — бути похмурим, мати понурий вигляд.
Коли ж перевів [Глухов] погляд на вусатого Кологойду
і зосередженого, замкнутого Сторожука, впевненість
похитнулася, навіть зовсім згасла: «Б! Провалять [план]!
Егоїсти! Бач, якими сичами сидять?» (Іван Рябокляч, Жайворонки,
1957, 25); Подобалась і вона Федорові; узяла думка
безжурну парубочу голову, ходить, як сич, повісивши
носа (Панас Мирний, I, 1954, 301); Увечері, повернувшись із
поля, він години просиджував сичем, не озиваючись жодним
словом до матері (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 145);
Сичем (як сич) жити — жити самітно, замкнуто,
відлюдно.
2. перен., розм. Похмура, нелюдима особа; відлюдок.
[Горпина (тягне Василя за руку):] Люде добрі,
подивіться на оцього сича! .. Вони, бачте, розгнівались,
що з ними пошуткувала!.. Ну ж бо, засмійся! (Марко Кропивницький;
I, 1958, 200).
♦ Старий сич, жарт., лайл. — про старого, звичайно
відлюдкуватого чоловіка. — Бач, який батько? —
пошепки сказав Остап Андрієві. — Все старий сич знає,
а прикидається (Олександр Довженко, I, 1958, 220).