ТУ́ЧА, і, жін.
1. Густа темна хмара, яка приносить дощ, град, сніг. Як ніч, насовується туча І небо млою покрива, Грюкоче [гуркоче] грім, а буря злюча Дуби з корінням вирива... (Михайло Старицький, Поет. тв., 1958, 163); На небі громова туча. Блискає часом, але дощу нема (Леся Українка, II, 1951, 328); То сонце вигляне, то знову туча, і блискавка і дощ... (Павло Тичина, II, 1947, 195); Шалена віхола мете, Без краю мчать буремні тучі (Микола Шеремет, Дорога.., 1957, 127); * У порівняннях. Одарка не здолала опустити руки, та так і повисла вона над дитиною, як чорна туча над землею... (Панас Мирний, I, 1954, 53).
2. кого, чого, перен., рідко. Велика кількість, маса кого-, чого-небудь. Пускали [рутульці] тучами к ним стріли, А деякі були так смілі, Що мали перескочить рів (Іван Котляревський, I, 1952, 216); Передня лава атакуючих одразу розсіялась, ніби втанула в землю, а натомість з'явилась, наближалась... туча сірих круторогих волів! (Олесь Гончар, II, 1959, 82).