ТУГИ́Й, а, е.
1. Дуже натягнений або стягнений.
Поряд із луком тугим лежав сагайдак там (Гомер,
Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 353); Небо, хвилини і хвилі,
вітер, вітрило туге... Чайки мої сизокрилі, хто вас
покликав на герць? (Володимир Сосюра, I, 1957, 126); Спрожогу він
[ведмідь] необережно торкнувся приманки. Враз кілька
мотузків оперезали його і зашморгнули в тугі петлі
(Микола Трублаїні, I, 1955, 176);
// Міцно скручений, сплетений;
щільний. Яків ліниво вніс з сіней холодного, тугого
околота (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 434); — Но!!! Та все це марно.
Зрушити не в силі Коника ні крики, ні тугий батіг
(Степан Олійник, Вибр., 1959, 297); Лице засмагле і туга коса,
На ній хустинка біла повиса... (Ярослав Шпорта, Ти в серці..,
1954, 84);
// Який щільно облягає, добре пригнаний.
В тугому комірці, з тяжким портфелем, Охайний,
чепурний і мовчазний, Він перебув тут вік свій нелегкий
Над статистичним ділом невеселим (Максим Рильський, II,
1960, 88); А в неї під пахвою рана Кривавить пов'язку
тугу. Але ж бо дочка партизана Й сама не лишалась
в боргу (Валентин Бичко, Вогнище, 1959, 70).
2. Щільно заповнений, набитий або добре
наповнений, надутий. Мотря з пазухи виймає тугий вузлик,
зубами розв'язує його і витрушує в дідову шапку своє
срібло і мідь (Михайло Стельмах, I, 1962, 387); Помахуючи тугим
портфеликом з книжками, Марійка Поліщук вийшла
на вулицю (Олесь Донченко, V, 1957, 219); А щедра осінь в кожний
двір завозить Валки возів в тугими лантухами (Іван Вирган,
Квіт. береги, 1950, 15);
// Соковитий, міцний, твердий.
На кленах і каштанах стали тугими смолисті
бруньки — от ще трохи пригріє сонечко, і вирветься з них на
світ нестримне зелене листя (Вадим Собко, Звичайне життя,
1957, 81); Вузлаті гілки груші одним краєм повисають
над городом, а другим над клунею, і в тиші час од часу
чути, як зі стріхи падають на землю і відскакують до
дровітні невеликі тугі плоди (Михайло Стельмах, II, 1962, 33);
// З налитим, пругким тілом (про людину, тварину).
Прокіп обіймав оком Гафійку. Туга, здорова, чиста —
вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос
(Михайло Коцюбинський, II, 1955, 41); Він [кінь] був маленький,
незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний
(Олесь Гончар, I, 1954, 79);
// Налитий, пругкий (про тіло та його
частини). Вона побігла мовчки, швидко мелькаючи
тугими, гарно виточеними литочками (Григорій Тютюнник, Вир, 1964,
14);
// Сповнений сили, міці. — Отаким нам треба
бути, — стисне й покаже [Артем] тугий, як вилитий,
ковальський кулак (Андрій Головко, II, 1957, 408); Шмалько,
мов тур, наліг на неї своїм тугим плечем, і хвіртка
з гуркотом полетіла на землю (Спиридон Добровольський, Очаківський розмир,
1965, 87).
3. Який важко піддається стисненню, розтяганню,
повертанню тощо. Денис зачиня, приклада замки,
закручує; інший тугий, так аж крекче, притягаючи
та крутячи (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 406); [Кривцова:]
Скільки не пробували відкрити [флакон], не піддається.
Пробка надто вже туга (Іван Кочерга, II, 1956, 433);
// Повільний, важкий. Тугий ріст.
4. перен. Який важко піддається будь-якому впливу,
умовлянню і т. ін.; який не має схильності до чогось,
важкий у стосунках. — Покорись йому, серце! ..Він,
правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього
можна гейкнуть (Нечуй-Левицький, I, 1956, 390); Шрам сів
кінець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.
Усі засмутились. Здивовався [здивувався] гетьман. Знав
він Шрамову тугу натуру (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 84);
На що Скиба Іван — тугий до людей, а й його прихилив
[Гармаш] до себе за один вечір (Андрій Головко, I, 1957, 325);
— Швець, який навчав менег правда, був добрий,
славився на все місто. На науку, правда, тугий був. У рік
більше, як одної операції не навчав.. З норовом був дід
(Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 139);
// Який погано розуміє,
повільно засвоює.
5. перен. Міцний, сильний у своєму русі. Ще мить — і вибух, десь тут, зовсім поруч. На спину летять грудки землі, в лице б'є туга повітряна хвиля… (Василь Козаченко, Гарячі руки, 1960, 137); Холодний душ стряс тіло, проте Катерина не закрутила крана, а навпаки — ще більше підставила плечі під тугі струмені (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 212); Марта, накриваючи землю спідницею, присідає біля вим'ястої Калини, і тугі струмочки то дзвінко б'ються в клепки дійниці, то глухо спінюють надоєне молоко (Михайло Стельмах, II, 1962, 310); Таня стояла біля самої кабіни. Їй в обличчя бив тугий, весняний вітер (Іван Рябокляч, Жайворонки, 1957, 134).
6. перен., розм. Який важко дається, добувається;
недостатній, поганий. Трудне життя, як не крутись...
А щей крутитись не завжди є на чім та біля чого: тугі
заробітки (Андрій Головко, II, 1957, 397).
♦ Туге вухо див. вухо; Тугий на вухо — про людину,
яка погано чує, глухувата. — Воно [дитя], звиняйте,
малим з печі впало. З тієї пори і пішло... І на око стало
сліпе, і на вухо стало туге (Олександр Ковінька, Чому я не сокіл..,
1961, 66).