ТУЖЛИ́ВИЙ, а, е. Сповнений туги. Тужлива,
безпорадна самотина обгортав холодом (Степан Васильченко, II, 1959,
27); Йому здалося, що і в бійців був такий же настрій:
і радісний і тужливий (Петро Панч, О. Пархом., 1939, 160);
// Який виражає тугу, сум. Тужлива пісня зринав з
сопілки та не розважа сумного серця, невесело якось
говорить... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 181); Біля сотні озброєних
мисливців-старовірів товпиться коло тайгової дзвіниці.
З розкритої церковки доноситься тужливий спів (Олександр Довженко,
1, 1958, 118); Тяжко було [Василеві Карповичу]
зустрічати вдома погляд дружини з тужливим, німим
запитанням (Олесь Донченко, VI, 1957, 292); У неділю із шляху
долітали тужливі пісні (Петро Панч, На калиновім мості, 1965, 22); Горе
її [баби], знайшовши собі вихід в тужливому
лементуванні, не знало впину (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 142);
// перен. Жалібний, протяжний (про крик птахів).
Тужливий чайки крик Злетів на кручу... зник (Терень Масенко,
Сорок.., 1957, 237); Знімається [лебідь] з тужливим
ячанням високо-високо в небо (Олесь Гончар, III, 1959, 179);
// перен. Який навіває тугу, сум. Тож, як тужлива
зима доливає всі інші потоки, Ніл зостається в своїх
берегах (Микола Зеров, Вибр., 1966, 364); Однієї ночі темної
розтялись по селу численні нахабні постріли і собаки
зняли тужливе довге завивання (Іван Микитенко, II, 1957, 9).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, 1979. — Стор. 313.