Словник української мови

ТУЖЛИ́ВИЙ, а, е. Сповнений туги. Тужлива, безпорадна самотина обгортав холодом (Степан Васильченко, II, 1959, 27); Йому здалося, що і в бійців був такий же настрій: і радісний і тужливий (Петро Панч, О. Пархом., 1939, 160);
//  Який виражає тугу, сум. Тужлива пісня зринав з сопілки та не розважа сумного серця, невесело якось говорить... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 181); Біля сотні озброєних мисливців-старовірів товпиться коло тайгової дзвіниці. З розкритої церковки доноситься тужливий спів (Олександр Довженко, 1, 1958, 118); Тяжко було [Василеві Карповичу] зустрічати вдома погляд дружини з тужливим, німим запитанням (Олесь Донченко, VI, 1957, 292); У неділю із шляху долітали тужливі пісні (Петро Панч, На калиновім мості, 1965, 22); Горе її [баби], знайшовши собі вихід в тужливому лементуванні, не знало впину (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 142);
//  перен. Жалібний, протяжний (про крик птахів). Тужливий чайки крик Злетів на кручу... зник (Терень Масенко, Сорок.., 1957, 237); Знімається [лебідь] з тужливим ячанням високо-високо в небо (Олесь Гончар, III, 1959, 179);
//  перен. Який навіває тугу, сум. Тож, як тужлива зима доливає всі інші потоки, Ніл зостається в своїх берегах (Микола Зеров, Вибр., 1966, 364); Однієї ночі темної розтялись по селу численні нахабні постріли і собаки зняли тужливе довге завивання (Іван Микитенко, II, 1957, 9).