ТИ́ЧБА, м, жін., заст. Юрба. Із чийогось двору
висипала тичба тіней... часто рипить сніг під ногами,
дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх (Степан Васильченко, I, 1959,
230);
// Зграя. Тичба горобців;
// Тиснява, штовханина.
Тут така була тичба, що розохочені підлітки залюбки
навіть топтали панські газони безкарно (Петро Козланюк,
Ю. Крук, 1950, 220).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, 1979. — Стор. 134.