Словник української мови

УЧИ́НОК (ВЧИ́НОК), нку, чол. Окрема дія кого-небудь, те, що здійснене, учинене кимсь. Серце її чуло.., що Септар не має за собою вини, не заробив презирства за свої вчинки (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 287); Чомусь він мені подобався.. Чомусь завжди мені здавалось: «От людина, здатна до благородних учинків» (Гнат Хоткевич, I, 1966, 164); Бульба почав бити й шпурляти горшки і пляшки. Бідна мати, звикши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лавці (Олександр Довженко, I, 1958, 220); Ясногорська, захоплена його мужнім вчинком, кладе йому руку на плече, усміхаючись, зазирає, вражена, в очі: «Так ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!» (Олесь Гончар, III, 1959, 408); Вершник, не відповідаючи, зліз з коня, дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і розвернув підводу назад. Його вчинок був такий несподіваний і наглий, що всі були приголомшені (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 91).
♦ Впіймати (спіймати, зловити, застукати і т. ін.) на гарячому вчинку — те саме, що Впіймати (спіймати, зловити, застукати і т. ін.) на гарячому (див. гарячий). Знайшли вони барильце в печі, взяли барильце, а його, впіймавши на гарячому вчинку, зв'язали та й повели в тюрму (Нечуй-Левицький, III, 1956, 286).