УЧИ́НОК (ВЧИ́НОК), нку, чол. Окрема дія кого-небудь,
те, що здійснене, учинене кимсь. Серце її чуло..,
що Септар не має за собою вини, не заробив презирства
за свої вчинки (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 287); Чомусь він мені
подобався.. Чомусь завжди мені здавалось: «От людина,
здатна до благородних учинків» (Гнат Хоткевич, I, 1966, 164);
Бульба почав бити й шпурляти горшки і пляшки. Бідна
мати, звикши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно
дивилася, сидячи на лавці (Олександр Довженко, I, 1958, 220);
Ясногорська, захоплена його мужнім вчинком, кладе йому
руку на плече, усміхаючись, зазирає, вражена, в очі: «Так
ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!» (Олесь Гончар,
III, 1959, 408); Вершник, не відповідаючи, зліз з коня,
дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і
розвернув підводу назад. Його вчинок був такий
несподіваний і наглий, що всі були приголомшені (Григорій Тютюнник, Вир,
1964, 91).
♦ Впіймати (спіймати, зловити, застукати і т. ін.)
на гарячому вчинку — те саме, що Впіймати (спіймати,
зловити, застукати і т. ін.) на гарячому (див. гарячий).
Знайшли вони барильце в печі, взяли барильце, а його,
впіймавши на гарячому вчинку, зв'язали та й повели
в тюрму (Нечуй-Левицький, III, 1956, 286).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, 1979. — Стор. 535.