Словник української мови

УДА́ЧА, і, жін. Позитивний, бажаний результат чого-небудь, щасливий збіг обставин для когось; успіх. Удачею Турн ободрився (Іван Котляревський, I, 1952, 240); Удача під Кумейками, на Говтві і Стариці зав'язала їм [полякам] очі; не бачили вони, що наокруги їх діється, і в голову собі не клали, яке лихо стереже (Олекса Стороженко, I, 1957, 367); — Оце так рибина! — вирвалось у Костянтина. — Ще не було нам такої удачі! (Михайло Стельмах, I, 1962, 435); Козаки робили набіги на татарські й турецькі володіння на Азовському й Чорному морях і в разі удачі захоплювали добру здобич (Історія СРСР, I, 1956, 150);
//  Творча знахідка, досягнення в праці. Письменницька робота надзвичайно складна, творча. Тут можливі і свої удачі, здобутки, можливі і невдачі, зриви (Радянське літературознавство, З, 1966, 14).
♦ Пробувати удачі див. пробувати.