УМІТИ (ВМІТИ), ію, ієш, недок., перев. з інфін.
I. Володіти умінням робити що-небудь. Зоня знала
стільки веселих.. краков'яків, уміла так гарно танцювати,
(Леся Українка, III, 1952, 647); Кульжан вміла і шити, і
варити, і валяти повсть, і вишивати (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964,
59); — Нам, товаришу Оленчук, зараз потрібні люди,
які досконало знають Сиваш, уміють орієнтуватись на
ньому не тільки вдень, а й вночі (Олесь Гончар, II, 1959, 398);
// Мати здібність, здатність до чого-небудь. Марічка
і сама вміла складати пісні (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 314);
Умів Юрчик оповідати як ніхто! Славився тим (Гнат Хоткевич,
II, 1966, 153); — Терентію, я мушу тобі сказати, ти
зовсім не вмієш розмовляти з людьми (Олександр Довженко, I, 1958,
478);
// Бути в змозі, могти зробити що-небудь. Вміла
мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім
світі Щастя-долі дати (Тарас Шевченко, I, 1963, 25); Він закляк,
як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати
вона про те не вміє (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 295).
♦ Не вміти слова (двох слів) вимовити (сказати)
див. слово; Уміти повернутися див. повертатися
1.
2. розм. Знати. — Хлопці, чутно, співають, — цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють; мабуть, то байрачани... (Панас Мирний, I, 1949, 317); Батюшчин машталір був колись у солдатах [солдатах] і вміє багато слів, що й учительша їх не чула (Іван Микитенко, Кадильниця, 1959, 6).