в означеннях
Тлумачення, значення слова «умовляти»:

УМОВЛЯТИ (ВМОВЛЯТИ), яю, яєш, недок., УМОВИТИ (ВМОВИТИ), влю, виш; мн. умовлять; док., перех.

1. також із прямою мовою, додатковим підрядним реченням, інфін. або чим, рідко на що. Переконувати кого-небудь, схиляючи до чогось. Всі вмовляють [Олесю] та просять: — Не йди за кріпака, не йди! (Марко Вовчок, I, 1955, 23); Треба було довго вмовляти його [Василька], поки він згодився на вмивання та на чесання (Борис Грінченко, I, 1963, 277); На превелику силу одному знайомому Мирного вдалося узяти рукопис з цензури і умовити, щоб авторові не чинили халепи (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 215); — Віддайте за мене Христину. Олена зітхнула: — Що ж тобі, Левку, відказати? Я з радою душею віддала б свою одиначку за тебе.., але як тепер віддаси? — А ви її умовте і словами, і сльозами. Ви ж рідна мати! (Михайло Стельмах, I, 1962, 547).

2. перев. недок. Заспокоювати, утішати словами. Обійма [Тишко] її та все вмовляє: — Не журіться, мамо, не плачте, Сєменко вернеться (Марко Вовчок, I, 1955, 34); Як мати не вмовляла його, як не пестила — не змогла упинити (Панас Мирний, I, 1954, 151); — Ну, нічого, у вас багато знайомих, кого-небудь знайдете, — почала я вмовляти її, коли завважила, що вона мене не слухає, а дивиться кудись у глибину вхідної алеї розпаленим поглядом (Леся Українка, III, 1952, 607); — Заспокойся, Доринко, — вмовляв дівчину Андрійко (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 316).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, . — Стор. 443.

Коментарі (0)