УМИРАТИ (ВМИРАТИ), аю, аєш, недок., УМЕРТИ (ВМЕРТИ), умру, умреш, док.
1. Переставати жити,
існувати; протилежне жити. Як умру, то поховайте
Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні
милій (Тарас Шевченко, I, 1963, 354); Він не хоче вмирати. Він
хоче жити (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 367); Глянув [дід] ще раз
на всіх, склав руки на грудях і, проказавши з усмішкою:
— Ну, прощайте, вмираю, — тихенько ліг і вмер
(Олександр Довженко, I, 1958, 67);
// за кого—що. Гинути, захищаючи,
відстоюючи кого-, що-небудь. — Паллант мій ваш єсть
Атаман. За його бийтесь, умирайте, Енеєвих врагів
карайте, Еней мій сват, — а ваш Гетьман (Іван Котляревський, I,
1952, 210); Ніколи більш його я не почую! Під
Ленінградом у могилі чесній Лежить мій друг, що вмер за
Ленінград (Максим Рильський, II, 1960, 325); Вона умерла, як жила,
за Батьківщину (Володимир Сосюра, II, 1958, 276).
♦ Умерти не своєю смертю див. свій; Умерти своєю
смертю див. свій; Умерти смертю хоробрих див. смерть;
Умирати від страху див. страх; Умирати (умерти) на
пласі див. плаха; Хоч умри — те саме, що Хоч убий
(див. убивати). Треба було її заспокоїти, але прокляті
слова! Завжди.. юрбою товпляться на кінчику язика,
А тут — хоч умри! (Семен Журахович, Нам тоді.., 1968, 96).
2. перен. Проходити, закінчуватися; безслідно зникати, пропадати. Умирає зажурене літо. Так прозоро... покора і тиш... (Володимир Сосюра, I, 1957, 226); Бідолашна! Вона забувала, що силою не вернеш почування, коли вже воно вмерло (Борис Грінченко, I, 1963, 398); Поет не боїться від ворога смерті, Бо вільная пісня не може умерти (Леся Українка, I, 1951, 111).
3. тільки недок., за ким — чим, перен., розм. Дуже кохати кого-небудь, любити щось. Так, як він за Настусею, так за ним умирала сусідка Маруся (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 449); Хлопець був у селі — Коломийченко, всяк його знав: як ударить «Катюшу», — вмирають дівчата за ним! (Сава Голованівський, Поезії, 1955, 114).
4. у сполуч. з прийм. від, з (зо) та ім. сміх, страх, нудьга і т. ін., перен. Зазнавати того, пройматися тим (великою мірою), що виражає іменник. Вмирала [Гапка] зо сміху. Вона завсіди зазирала крізь дірочку від ключа до тої вузенької кімнати, де пересиджував Славко з Бронею,.. чула найсердечнішу розмову й сміялася до загину (Лесь Мартович, Тв., 1954, 454); Саме тоді була [Уляна] на полі й вмирала від страху, чи не пересічуть австрійці кулеметом її і дядька Семена (Михайло Стельмах, II, 1962, 214); — Оце недавно була я в гостях в однієї знайомої.. Я трохи не вмерла з нудьги! (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 26); — Оце таке село? Я тут умру від нудьги (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 211).