УПА́Д (ВПАД), у, чол.
1. заст. Падіння. Скрізь
оточала його [Кирила] атмосфера густа й своєрідна..
Атмосфера гаряча, тривожна, вся — небезпека і боротьба,
вічний упад і підойма (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 208); Плач і
лемент у столиці; німці йдуть, жахнувсь уряд І зійшовсь
мерщій на раду, як би їх прогнать.. Та не врадили
міністри, чим відсунуть свій упад (Володимир Самійленко, I, 1958, 246).
♦ До упаду — до знемоги, знесилення. Ніколи вона
[Маруся] так швидко рум'янцем не спахне, як от
Катря наша,.. не заплаче; до впаду не затанцюється
(Марко Вовчок, I, 1955, 185); До упаду розсмішив усіх старий
колгоспник.. З насолодою і дуже виразно прочитав він
гумористичні оповідання (Хлібороб України, 2, 1969, 23).
2. діал. Горе, нещастя.