Словник української мови

УПОДО́БА (ВПОДО́БА), и, жін. Почуття приємності, задоволення, симпатії, викликане ким-, чим-небудь. Збіга мені на думку, з чого-то береться часом, чим держиться та, мовляв, уподоба, чи любва? (Марко Вовчок, VI, 1956, 287); Пан Зефірин з уподобою повів очима по столі (Іван Франко, II, 1950, 367);
//  Смак. — Ну і вподоба в убранні в тутешніх дамі неначе в Константинополі абощо (Нечуй-Левицький, V, 1966, 136).
 Бути (стати, припадати, припасти і т. ін.) до вподоби кому — подобатися. Відколи парубкував [Зінько], тільки одна дівчина й припала йому була трохи до вподоби — то була наймичка Левантина (Борис Грінченко, II, 1963, 324); — Треба сказати тобі, Павлушо, по щирості, чимдалі більш ти мені до вподоби. Що напористий отакий (Андрій Головко, II, 1957, 274); Бути не до вподоби кому — не подобатися. — До якого ж часу, батьку, будемо отак сидіти? — питався Андрій, якому таке життя було явно не до вподоби (Олександр Довженко, I, 1958, 241); По своїй уподобі — за власним смаком, бажанням. Я собі шапку таки по своїй уподобі вибрав (Словник Грінченка); Непереможне бажання потягло її [Гюлле] туди, в ті дивні країни, де жінка.. може прокладати шляхи по своїй уподобі (Олесь Досвітній, Гюлле, 1961, 102).