Словник української мови

УТО́РИ (ВТОРИ), ів, мн. (одн. утор, а, чол.), спец. Пази на краю бочки, діжки, барила, в які вставляють дно. Виріже [бондар] утори.., зіб'є туго дно, — завтра в нього вдарить хмільно молоде вино (Микола Рудь, Дон. зорі, 1958, 62);
//  Крайня частина клепок бочки, діжки, барила, в якій прорізано такий паз. Мартинко припав унизу біля дна діжки, рачкував біля неї. Діжка важко схитнулася, потім утори дна відірвалися від кам'яної підлоги, діжка нахилом зводилася (Іван Ле, Хмельницький, I, 1957, 34).
♦ Слабий (слабкий) на утори — невитриманий, неврівноважений (про людину). Богині в гніві.. на утори слабі, 3 досади часом і брехнуть, І, як перекупки, горланять, Одна другу безчестять (Іван Котляревський, I, 1952, 249).