Словник української мови

УВІ́ЧНЕНИЙ (ВВІ́ЧНЕНИЙ), а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до увічнити. В се приходить до одного краю, Знає розквіт свій і забуття... І лише ніколи не вмирає Генієм увічнене життя (Микола Шеремет, Щастя.., 1951, 74); Культурна спадщина — це джерело пізнання досвіду багатьох поколінь, це увічнені історичні факти, події, процеси (Комуніст України, 2, 1967, 19);
//  увічнено, безос. присудк. сл. Безперечно, найвищим видом мистецтва, найталановитішим, найгеніальнішим є народне мистецтво, тобто те, що увічнено народом, що народом збережено, що народ проніс крізь століття (Максим Рильський, III, 1955, 147); Ім'я Котляревського увічнено не тільки в назвах культурних закладів, шкіл, вулиць, колгоспів тощо, а — головне — в серцях мільйонів шанувальників (Радянське літературознавство, 5, 1969, 39).